Ярослав Ярославенко


* 30.03.1880   м. Дрогобич
+ 26.06.1958   м. Львів
Український композитор, хоровий диригент і громадський діяч

Хори


Боян (хор товариства "Боян")    ( м. Львів )    

8
хористів вже подякували цьому диригенту

Біографія


За Україну з огнем завзяття
Рушаймо, браття, всі вперед!
Слушний час кличе нас -
Ну ж бо враз сповнять святий наказ!
За Україну, за її долю,
За честь і волю, за народ!

Ця чудова маршова патріотична пісня знаходить відгук в серці кожного українця і пов’язується в нашій свідомості з боротьбою нашого народу за волю. Історія виникнення цієї пісні подібна до історії гімну ”Ще не вмерла Україна” – чудовий вірш видатного українського поета Миколи Вороного родом з Січеславщини (Дніпропетровська область), поклав на музику львівський композитор Ярослав Ярославенко. І пісня стала майже народною, на її мелодію навіть співають “Многая літа”.

Український композитор, хоровий диригент і громадський діяч Ярослав Ярославенко (справжнє прізвище Вінцковський) народився 30 березня 1880 року в Дрогобичі. Його батько - професор Львівської гімназії, український письменник і громадський діяч Дмитро Вінцковський народився на Тернопільщині. Про нього в одному з листів згадав І. Франко як одного з тих товаришів, які допомогли йому прилучитися до літературної діяльності. Мати Ярослава - Анна Височанська - походила з Дрогобича. У подружжя Вінцковських крім Ярослава були ще дочки - Славомира і Марія та сини - Ростислав і Юрій.

Ярослав від природи був обдарованою дитиною і мав потяг до творчості. У 1886 ропі Ярослав пішов навчатися до української школи у Львові і показував відмінні успіхи в навчанні. Вже у 1889 році почав брати уроки гри на фортепіано, але через 2 роки через відсутність коштів у батьків змушений залишити ці заняття.

З 1892 року майбутній композитор брав уроки музики у професора Мар'яна Пігня — вивчав гру на фортепіано, техніку хорового та вокального співу. Одночасно навчався в гімназії. Відомо, що в 1892 році учень ІІІ-го класу німецької гімназії Ярослав Вінцковський отримав з фонду 120 ринських допомоги. Цей фонд надавав її тільки обдарованим дітям.

Восени 1898 року Ярослав вступив на інженерний відділ львівської політехнічної школи, де успішно навчався і в 1904 році отримав диплом інженера шляхів. Одночасно він навчався у Львівській консерваторії (1898 — 1900), а ще був активним учасником громадського життя.

У 1894 році в Галичині виникло спортивне товариство "Сокіл". 27 жовтня 1898 року Ярослав Вінцковський вступив до цього товариства. В 1900 році він разом зі своїм вчителем Г. Врецьоною ввійшов до складу старшини товариства. Будучи писарем "Сокола", композитор вів ретельний облік засідань старшини товариства, реєстрував навіть запізнення. Відомо, що він вносив між старшину українські настрої, наприклад, почав писати протоколи без російського "ы" та твердих знаків. А ще він був вчителем у школі вправ, де навчав дітей спортивних ігор. Серед його учнів у цій школі в 1900 році були зокрема діти І. Франка – Тараса, Петра та Андрія.

У цей же період Ярославенко став членом "Русько-українського драматичного товариства ім. І. Котляревського". Одночасно до товариства вступили Ф. Колесса, М. Кордуба, І. Вахнянин, С. Шухевич.

Навесні 1900 року Ярославенко також був секретарем студентського товариства "Основа", яке серед інших вимог ставило вимогу викладання в інституті предметів українською мовою.

В 1903 році Ярослава Вінцковського обрали головою прапорової комісії “Сокола”, яка займалася питаннями створення прапора товариства.

В цей же час Ярославенко починає свою діяльність як композитор і поет. Коли рада "Сокола" звернулася до українських композиторів із закликом написати ''Сокільський марш", Ярославенко, який керував тоді хором товариства "Сокіл", також відгукнувся на цей заклик. 6 квітня 1902 року на сокільському святі вперше був виконаний "Марш соколів", а хор проспівав "Гімн сокільський", музику до слів В. Корженка написав Я. Ярославенко, який в той час ще підписувався власним прізвищем Вінцковський.

У 1905 році Я. Ярославенко першим зробив фортепіанну і оркестрову транскрипції. а також власне хорове трактування Гімну України “Ще не вмерла Україна!”. В цьому ж році він став одним з організаторів і директором спеціалізованого музичного видавництва “Торбан”, яке проіснувало до 1944 року і накладом якого вийшло близько 350 більших і менших музичних творів. У 1927 році у видавництві „Торбан” був виданий збірник січових стрілецьких пісень.

1 березня 1905 року Я. Вінцковський був прийнятий на посаду залізничного службовця в Бродах. В 1910 році він працював в Дрогобичі, а від вересня 1911 року і до окупації Львова російською армією у 1914 році був керівником мостової групи в управлінні львівської залізниці. Відомо, що на початку 1913 року будівничий комісар Ярослав Вінцковський був виборцем на 2-ому етапі виборів до галицького сейму у Львові, але через хворобу не взяв участі у виборах. До війська його не брали, бо ще перед війною пошкодив праву ногу і до кінця життя накульгував на неї.

З 1914 до 1918 року Вінцковський працював на посаді молодшого інженера технічного відділу залізничних шляхів, тобто він перебував на службі царської влади в Галичині. Пізніше продовжував службу при Центральній Раді.

В 1918 році Ярослав одружився з старшою від себе на 10 років вдовою Євгенією Антонович. Невдовзі після одруження Я. Вінцковський заснував свою "Технічну контору для торгівлі і промислу", яка встановлювала і обладнувала різні заводи, лісопильні, цегельні, а також продавала та скуповувала їхню продукцію.

Ярославенко пробував займатися і педагогічною діяльністю. У 1919 році він проводив заняття на курсах технічного рисівництва (креслення) у торгівельній школі на вулиці Корняктів. Там він викладав будову машин.

Не полишав Ярославенко і громадської та музичної діяльності. Він листувався з композитором Д. Січинським, під­тримував його морально і матеріально, а після його смерті в 1909 році зібрав і передав НТШ його рукописні твори, долучивши 38 листів їх переписки.

В 1911 році Ярославенко написав музику до пластового гімну “Цвіт України і краса” , автором тексту якого був Пласту О. Тисовський, а в 1923 році на замовлення провідників закарпатського Пласту пісню “Гей, пластуни, гей, юнаки”, слова якої написав Спиридон Черкасенко, яка й сьогодні загальновідома у пластовому середовищі як “гімн закарпатських пластунів”. Він поклав на музику вірш І. Франка «Сонце по небі колує», і ця пісня стала спортивним гімном на Галичині. З-під його пера вийшли обробки стрілецьких пісень для фортепіано, марші для "Січей" і "Соколів" для духового оркестру. В 1918 році, коли на заклик Військового міністерства УНР відбувалося формування дивізії сірожупанників, Ярославенко прислав їм кілька маршів власної композиції.

Я. Вінцковський був активним діячем січового руху. Серед іншого він займався організацією виготовлення та розповсюдження предметів січової атрибутики, а також січових і стрілецьких одностроїв. Свідченням цього стали численні подяки з боку Головного січового комітету, а також особисто К. Трильовського.

В різні роки Я. Ярославенко керував хорами товариств "Сокіл" і "Основа", українськими хорами "Боян" і "Зоря", а також польськими - "Ехо" і "Лютня".

У творчому доробку Я. Ярославенка є опери “Відьма” (“В чарах кохання”) на лібретто С. Черкасенка (за повістю М. Гоголя “Загубле­на грамота”), прем'єра якої відбулася 27 травня 1922 р., “Дівча з лілеєю”, “Над Дніпром” (присвя­чена дружині Євгенії), оперети “Бабський бунт”, “В чужій шкірі” (лібретто Ю. Шкрумеляка), фарс “Влодусь”, музика до вистави на сюжет С. Черкасенка “Лісові чари”, кантата “Розвивайся, лозо, борзо” (на слова І. Франка). Він написав багато солоспівів, хорових творів, обробок народних пісень.

З 1 серпня 1927 року Ярославенкові вдалося влаштуватися урядником на залізниці. Одночасно керував духовим оркестром львівських трамвайників та користувався пільгами на проїзд в електротранспорті. 28 лютого 1935 року був заарештований і засуджений польською владою до 2-тижневого арешту за видання революційних пісень.

Після звільнення Я. Ярославенка зі служби на залізниці видавнича справа стала єдиним джерелом доходів для родини. Їх будинок на вулиці Софії, 78 став редакцією та головним складом "Торбану", звідки видання розсилалися замовникам.

У 1939 або на початку 1940 року 60-річний композитор переніс операцію на око, внаслідок чого втратив зір одного ока, а другим став погано бачити.

Радянська влада ліквідувала видавництво "Торбан", і Ярославенко фактично став безробітним композитором без жодних засобів до існування. У березні 1940 року він звернувся до оргкомітету Спілки радянських композиторів України і попросив у неї допомоги, а також включення до числа її членів, проте йому відмовили.

18 березня 1941 року Ярославенко 6ув прийнятий на посаду музикознавця у львівську філію бібліотеки АН УРСР (колишню бібліотеку ім. Осолінських).

Після окупації Львова німцями Ярославенко робив спроби відновити своє видавництво. Як досвідченого залізничника, німці мобілізували композитора в 1941 році до складу допоміжного технічного персоналу залізниці, а через 2 роки призначили його інженером. В 1944 році його примусили виїхати до Кракова, і лише через рік подружжя повернулося до Львова.

З вересня 1945 по квітень 1948 року Я. Ярославенко працював завідувачем музичним кабінетом львівської бібліотеки АН УРСР, директором якої був В. Щурат.

Після звільнення з роботи в бібліотеці композитор потрапив у жорстоку матеріальну скруту. Він періодично надсилав свої твори для публікації в київське і московське музичні видавництва, проте всі ці пропозиції під різними привоами відхилялися. В 1948 році Ярославенко звернувся з проханням до Спілки композиторів прийняти його в члени Музфонду. В заяві він вказав, що за 50 років праці ним було опубліковано понад 270 власних композицій, а ще є 135 неопублікованих.

2 жовтня 1948 року 68-річний композитор був прийнятий на посаду вчителя хорового співу в львівську школу для сліпих дітей, де він працював до 1951 року.

У грудні 1950 року Львівське відділення СРКУ клопотало перед міською владою про виділення композиторові наряду на отримання палива, бо він жив на околиці міста, де ще не було газової мережі. В січні 1951 року Музфонд виділив Ярославенкові 750 крб. допомоги, але цієї суми було явно замало для нього, хворого склерозом серця, який ще й утримував немічну дружину. Через брак коштів він не зміг використати виділеної у 1951 році путівки на курорт та навіть отримати членський квиток Спілки композиторів СРСР, за який треба було заплатити 64 крб.

У цих екстремальних умовах Ярославенко не падав у відчай, а вперто боровся з обставинами. У 1950 році з ним несподівано встановив тісні і теплі зв’язки Г. Ширма, художній керівник Білоруського народного хору в Гродні. Ширма надсилав Ярославенкові для обробки тексти білоруських народних, партизанських та колгоспних пісень. Всього до весни 1953 року композитор обробив 26 білоруських пісень для мішаного хору, 3 - для чоловічого та 3 - для сольного виконання. З листів Ярославенка випливає, що він отримав за цей період не менше як 4565 крб. гонорарів. Це були не малі гроші, якщо врахувати, що пенсія композитора, інваліда ІІ групи, становила тоді 204 крб. на місяць. А витрати сім’ї зростали. Дружина Євгенія від кінця 1953 року до самої смерті у березні 1956 року була прикованою до ліжка.

Ярославенко не тільки обробляв білоруські пісні, а й поширював їх. Декілька з них взяло до свого репертуару польське радіо у Вроцлаві, Гуцульський ансамбль пісні і танцю в Станіславові та деякі московські співачки, які бували у Львові на гастролях.

У березні 1952 року Ярославенко вислав до московського видавництва "Музгизу" 15 обробок білоруських народних пісень для мішаного хору, проте отримав відмову. Така ж доля чекала там і збірку з 11 його обробок польських народних пісень, У 1956 році це видавництво відмовилося друкувати його хори на слова I. Франка.

Нарешті у 1953 році у Києві був виданий збірник 18 побутово-ліричних українських пісень в обробці Ярославенка. Їх вибрали з надісланих ним 50 пісень. Наклад збірника становив всього 200 примірників і швидко розійшовся по Україні. На початку 1954 року Ярославенко просив, щоб додрукували ще 3000 примірників, бо ним зацікавилися в Мінську, Варшаві, Кракові, Братиславі, Софії та у Празі. Видавці з "Мистецтва" потішили його, що перевидання буде зроблене у 1955 році. Цього разу вони дотримали слова: у жовтні 1955 року в Києві збірник був перевиданий з включенням у нього 7 нових пісень. Проте намагання Ярославенка перевидати збірники українських танців (свій, Лопатинського та Січинського) закінчилися невдачею. До кінця його життя він не отримав позитивної відповіді на свої запити, які робив від 1946 року.

У 1950 роках Ярослав Дмитрович писав музику на слова багатьох тогочасних поетів, проте переважно це були вірші-одноденки, написані з кон'юнктурних міркувань.

У 1950 та 1955 роках у відповідь на Ярославенкові прохання про надання йому матеріальної допомоги Музфонд виділяв по 1500 карбованців. Та грошей йому постійно бракувало і 15 березня самотній композитор знову просив допомоги на лікування. Отримати очікуваної допомоги Музфонду 77-річний Ярослав Ярославенко уже не встиг. 26 червня 1958 року його життя закінчилося на лавці на вулиці Академічній (тепер пр. Т. Шевченка). Рідня поховала його поруч з дружиною на Личаківському цвинтарі і встановила скромний пам'ятник.

Різножанровий та різноманітний за тематикою музичний доробок залишив по собі Ярослав Ярославенко. Він був людиною настільки видатною і шанованою, що хоча він був націоналістом і багато його творів в радянський час замовчувалося, при виданні „Української Радянської Енциклопедії” його імені не оминули. У Львові вулиця, на якій жив композитор, була названа на його честь. Тривалий час на ній ще стояв будинок композитора з пам’ятною дошкою, і в ньому планувалося відкрити музей, проте 10 вересня 2008 цю пам'ятку нашої історії було знищено. Ця сумна подія ще раз привернула увагу громадськості до імені Ярослава Ярославенка, цієї видатної людини і українця, разом з яким ми співаємо : “ За Україну, За її долю, За честь і волю, За народ! ”

 

Джерела


Твори ( з музичних видань і програм фестивалів цього сайту )


 
Я. Ярославенко, обр. В. Чучман. Многая літа (на мелодію пісні    (D dur )

Догори