Сергій Жовтий ( http://incognita.day.kiev.ua )
Вже на початку XVII століття чимало українців, майстрів партесного співу, запрошувалось до Москви для обслуговування великих церков та монастирів. У середині XVII століття такі запрошення стали частішими. Вже у січні 1652 року київський співак Олексій привозить із собою до Москви 12 українських виконавців - це Теодор з Тернополя, Андрій з Бережан, та 10 вихідців із Наддніпрянщини. У 1656 році за царським указом з Києва було викликано старця Йосипа та Василя Пикулицького - вчителів партесного співу, в цьому ж році київські півчі О. Лешковський та К. Коновський привозять до Москви вчителя хорового співу з Братського монастиря О. Загвойського. У другій половині XVII століття завдяки клопотанням патріарха Никона за указом царя Олексія Михайловича партесний спів було запроваджено як обов'язковий в усіх церквах Росії. Консервативне московське духовенство виступало проти нового стилю церковного співу.
У 1668 році О. Мезенцем була проведена реформа російського церковного нотного письма - з України до Росії прийшла партесно-мензуральна музика. Слід також зазначити, що перший московський нотний кодекс 1652 року був написаний за допомогою київської нотної системи. З того часу і почалась місія українських співаків та вчителів музики і співу в Росії.
У галузі музики найбільшим був внесок українців у реформування в Росії церковного співу. Перший етап реформи - це перехід від монодії до багатоголосого церковного співу і запровадження в російських церквах українського барокового партесного співу з середини XVII століття. Для здійснення цієї реформи необхідні були знавці цього складного співу, півчі, які могли його виконувати, а також регенти і самі твори. Через це з другої половини XVII ст. розпочався процес систематичного вивезення з України талановитих композиторів партесної музики, регентів, півчих.
Активним пропагандистом нової церковної музики в Росії був киянин Микола Дилецький. Його «Мусикийская граматика», або «Идея грамматики мусикийской» стала першою в Росії ґрунтовною музично-теоретичною працею, практичним посібником для композиторів, теоретиків та вчителів співу. Праця відома в кількох рукописних списках з 1675 року і надрукована у 1679 році в Москві з додатками Іоанникія Корєнєва. «Грамматика» Дилецького стала першим з музично-теоретичних трактатів, які докладно пояснили технічну суть лінійної, нотної системи, партесного співу і партесної композиції. В цій праці Дилецький виступив на захист «вільних» прийомів композиції, розглядаючи музику, як емоційне та живе мистецтво. «Граматика» по суті була також і першою працею, що узагальнила музично-теоретичні знання, які раніше засвоювались переважно через усну традицію.[4, с.66-67] Встановлена ним термінологія надовго утвердилася в теоретичній, педагогічній практиці шкіл і композиторів і мала величезне практичне значення та сприяла плідній діяльності багатьох співаків і регентів другої половини XVII й початку XVIII століття.
Українські півчі були в церковних хорах не тільки Москви, Санкт-Петербурга, але й в Тобольську, Смоленську, Новгороді та інших містах Росії. При Воронезькій семінарії існував навіть особливий клас співу, що називався «школою черкаської музики». Чимало українців - знавців партесного співу було в монастирях Росії. Особливо виділявся в цьому Санкт-Петербурзький Олександро-Невський монастир, заснований у 1710 р. Як свідчать історичні документи, збережені в Санкт-Петербурзі і опрацьовані російською дослідницею І.Чудіновою, на вимогу керівництва монастиря протягом XVIII століття туди постійно відправляли церковних півчих з українських монастирів Києва (Видубицького, Миколаївського, Михайлівського, Братського, Печерського, Софійського), Чернігова (Троїцького). Це сприяло тому, що богослужбовий спів у Санкт-Петербурзькому Александро-Невському монастирі базувався на традиціях українського церковного співу. Крім того, Александро-Невський монастир постійно підтримував контакти з різними українськими монастирями. Українські монастирі, які мали свої, усталені віками школи співу, та українські півчі й композитори (серед них Герасим Завадовський, Зиновій Козачок, Феодосій Світлий та ін.), які приїжджали до Александро-Невського монастиря, мали суттєвий вплив на становлення петербурзької співацької школи. На початку 40-х років петербурзький монастирський хор стає зразком для московських монастирів. У 1742 році Синод видав указ, який велів організувати «київський спів» у Московській Троїце-Сергієвій лаврі.
Разом із розповсюдженням багатоголосого церковного співу, який почав витискати монотонний старо-московський спів, широкої популярності в Росії набув і український народний спів.
Новий музичний стиль став дуже популярним у Росії. Часто знать спеціально відвідувала храми, для того щоб прослухати майстерне виконання музичних творів. Крім того, поширеними були придворні капели при маєтках заможних дворян та при дворі царя. Таке захоплення музикою змусило російську еліту звернути увагу на Україну, яка і раніше славилась своїми голосистими півчими, і, більше того, мала потужну музичну школу при Києво-Могилянській академії. За Петра І і після нього вихідці з України вважалися кращими альтами і дискантами в Росії. До середини XVIII століття щорічно у Петербурзі набиралося більше десятка півчих тільки за замовленням імператорського двору. Українські півчі складали переважну більшість в імператорському хорі, а також велика їх кількість працювала у приватних хорах російських вельмож.
Українці, в тому числі й в силу музичної традиції, забезпечували також широке громадське сприйняття європейської (італійської) музики в Росії. От як характеризував виконання італійських творів російський сучасник тих років: «Если же когда поют, хотя вышеупомянутыми скоро-порывистыми сочинениями, да имеют искусство, и к тому - натурально хорошие голоса малороссиянцы, то не столь противно. Но уже и наши великороссиянцы, не только из купечества купцы, из господских домов слуги, да и фабричники и суконщики, а разных мастеров художники, многие, научившись пению по партесу, но тем же многоздорным сочинениям, поют на скороговорных паузах, и столь же иногда неприятно, что слушать их прескаредно, ибо оной русской дристун басистый, растворя свою широкую пасть, кричит скороговорно, как в набатный колокол бьет; есть ли же случится чрез паузы с верхней ноты ему взять, то так неискусно возьмет, как жеребец заржет, или на отрывах так безчинно оторвет, точно как бык рыкает».
Завдяки українським музикантам відбулося й наступне реформування церковної музики в Росії у другій половині XVIII століття На цьому етапі воно полягало в зміні стилю бароко на класичний. Розпочав цей процес композитор Андрій Рачинський, який служив капельмейстером у гетьмана Кирила Розумовського. Церковні твори Андрія Рачинського в середині XVIII століття привіз із Глухова в Петербург російський державний діяч Григорій Теплов, який працював у гетьмана. Через новизну цих творів їх спочатку виконували тільки при дворі, щоб поступово привчити слух публіки до нового стилю.
Розвиток музичної освіти в Україні був пов'язаний з викладанням музики й співу у численних братських школах і колегіумах. В другій половині XVII - на початку XVIII століття потреба у музичних кадрах, які Україна готувала також і для Росії значно зросла. У ряді історичних документів зустрічаються відомості про запрошення в Москву, а згодом і в Петербург, кваліфікованих півчих, вчителів співу, про систематичні поповнення придворних хорів підготовленими співаками з України.
Найбільшим осередком музичної культури в Україні був Київ, де в Києво-Могилянському колегіумі, а згодом академії, існувала потужна музична школа, яка готувала музикантів і півчих в першу чергу для церковних служб. Крім того, в Києві місцеві музиканти переймаючи здобутки західної культури та іноземні впливи, вдало перекладали їх на український лад, і зробили таким чином великий вклад у власну музичну культуру. Завдяки київським майстрам тогочасна Україна познайомилась з творами Палестріни, Баха і Скарлатті, а також вперше в Східній Європі українська церковна музика почала виконуватись у формі так званих «концертів».
У системі освіти Києво-Могилянського колегіуму - музика входила до складу основних наук, і протягом певного часу іспити з музичних предметів були обов'язковими для випускників старших класів. У всіх молодших класах викладався спів по нотах, обов'язковим також був спів у хорі. Особливо цінувалися учні з хорошими голосами, які могли стати солістами. [7, с.110] Студенти, також, навчались грі на різних музичних інструментах, і академічний оркестр брав участь в урочистих концертах разом з хором.
Незважаючи на те, що співу та грі на музичних інструментах навчали в колегіумах та в Київській Академії, виникла необхідність у відкритті спеціальної школи, яка б систематично випускала добре підготовлені кадри співаків і музикантів, насамперед для царського двору. Така школа була відкрита в першій половині 30-х років XVIIІ століття за розпорядженням іноземної колегії російського уряду в місті Глухові - Чернігівської губернії. Глухівська музична школа мала готувати півчих для поповнення царських хорів, зокрема Придворної співацької капели. У школі навчали церковного співу, грі на скрипці, бандурі, лірі. Згідно з царським указом 1738 року у школі мали навчатись двадцять учнів, і щорічно в Росію з цієї школи відправляли по десять найталановитіших вихованців. Глухівська школа проіснувала кілька десятків років, після чого її було приєднано до Придворної співацької капели в Петербурзі. Вихованцями школи стали М. Березовський та Д. Бортнянський.
У 1786 році в Катеринославі, з ініціативи князя Григорія Потьомкіна на базі його домашньої капели була відкрита Музична академія, її директорами були італійський композитор Джузеппе Сарті, Максим Березовський після повернення з навчання в Італії. В 1787 році академію було переведено до Кременчука.
Значна увага тут приділялась і концертній діяльності, через що в штаті була велика кількість співаків і музикантів. Академія мала два відділення - вокально-хорове та інструментальне де поряд з українцями працювало багато іноземних музикантів. Після смерті Г. Потьомкіна в 1791 році академію було закрито.
Одним із важливих центрів музичної освіти був Харків. У Харківському колегіумі існував нотний клас, де Григорій Сковорода ймовірно навчав учнів співати по нотах. Найбільшого значення музична освіта набула в «Додаткових класах», які згодом стали Харківським казенним училищем. До програми викладання в цьому училищі входила музика, а на посаду вчителя музики було запрошено італійця Франца Мартіні, який навчав учнів грати на різних музичних інструментах. У 1773 році в Харківському училищі відкрили «клас вокальної та інструментальної музики», вчителем та керівником якого став український композитор, автор церковних та світських творів Максим Концевич.
Зростання інтересу до українських музикантів з боку численних вельмож, що запроваджували у своїх маєтках капели, на зразок царського двору, призвело до того, що музикантів часто готували в неспеціалізованих школах. Так, наприклад в 1760 році полковник І. Кулябко розпорядився направити 1300 хлопчиків в парафіяльні школи для навчання письму, читанню, рахуванню та співу. [15, с.830] Музичні школи були і в слободах Олексіївці, Борисівці, Михайлівці, в Слобідській Україні - в Курській губернії, які відкрили російські графи Шереметьєви. З цих шкіл багато українців потрапило в капели й театри Шереметьєвих.
Крім того в 1748 році було видано спеціальний указ, який звільняв від повинностей двори де живуть батьки та родичі придворних півчих, а самі вони з часом отримували дворянство або чин сотника, полковника та інше. Найталановитіші та найбільш обдаровані з них отримували можливість продовжити освіту за кордоном - а саме в Італії. Багатьом після повернення на батьківщину вдалось стати видатним композитором і музичним діячем. Такий шлях пройшли Марк Федорович Полторацький - який керував придворною капелою до Бортнянського, Максим Созонтович Березовський - який був духовним композитором, Дмитро Степанович Бортнянський та інші.